Воєнкор «Інтера» Ігор Левенок: «Дуже важко пропускати крізь себе все це горе, яке ми бачимо…» [ Редагувати ]

Війна росії проти України – найбільш задокументована війна в історії. І найперше всю правду про те, що відбувається на фронті та в найгарячіших точках, ми дізнаємося завдяки матеріалам воєнних кореспондентів. Саме вони, ризикуючи життям, розповідають усьому світові про нашу війну. Серед них – воєнкор телеканалу «Інтер» Ігор Левенок. Якими головними правилами він керується у своїй роботі? Яка історія з фронту вразила його найбільше? Та як змінилося його життя після початку повномасштабної війни? Про це Ігор розповів в ексклюзивному інтерв’ю.

Життя після 24 лютого 2022 року

«Незважаючи на те, що я їздив на передову і знімав війну ще з 2014-го, після початку повномасштабного вторгнення моє життя все одно кардинально змінилося. Я родом із Чернігівщини, з села Грем'яч Новгород-Сіверського району, це якраз на кордоні з росією. Там живуть мама і сестра. І це село зараз постійно обстрілюють. Родичі відмовляються виїжджати, хоч я їх і вмовляю. Сподіваюся, це вдасться зробити найближчим часом, бо там зараз зовсім нестерпні умови для життя. У мене житло в Чернігові.

Що було з містом на початку повномасштабної війни, всім відомо. У 2018 році я переїхав до Ірпеня. Що сталося там у лютому-березні 2022-го, також усім відомо... 20 лютого 2022 року я повернувся з ротації зі Сходу. По тому, що відбувалося на фронті, я бачив, що ворог активізувався, посилилися обстріли, і я вже розумів, що ось-ось розпочнеться широкомасштабна війна. Свою родину я підготував – ми заздалегідь зібрали тривожний рюкзачок: речі першої необхідності, документи. І о шостій ранку 24 лютого ми вже виїхали з Ірпеня. Дружина сперечалася зі мною. А я сказав: «Без зайвих слів – сідаємо та виїжджаємо». Зрештою, якби ми трохи спізнилися, вже б не було такої змоги, тому що ворог дуже швидко підійшов до Ірпеня та Гостомеля, розпочалися бойові дії й мости були підірвані.

Я вивіз свою родину в Тернопіль, а сам підключився до волонтерства: ми збирали гуманітарні вантажі. Я намагався потрапити в Чернігів, який був фактично в блокаді – міст через Десну був розбомблений. І кожна поїздка туди була пов'язана з ризиком. Багато волонтерів загинули. Враховуючи досвід попередніх років своєї роботи, я знав, що потрапити в таке місто можна лише через зв'язок із військовими. Так і зробили –  військові організовували нам човни, і ми переправляли вантажі: генератори, медикаменти для чернігівських лікарень. Ось це була моя діяльність у перші місяці повномасштабної війни. Після того, як росіяни відійшли з Ірпеня, мені вдалося в перші ж дні заїхати в місто. Я жахнувся від того, що побачив.

Дуже сильно постраждав наш житловий комплекс і мій будинок. А що з житлом у Чернігові, тоді ще було невідомо, бо потрапити туди не було можливості. Тяжко було все це переживати. І все це стало для мене стимулом до того, щоб знову повернутися до професії. Після того, як росіян погнали з Київщини та  Чернігівщини, я зрозумів, що їх треба так само гнати з усієї території України. Я намагався знову повернутися до роботи на фронті. І ближче до літа 2022-го мені це вдалося – я знову включився в роботу воєнного кореспондента».

Зміни за понад два роки повномасштабної війни

«За роки повномасштабної війни я став більш замкненим у собі. Дуже важко пропускати все це горе, яке ми бачимо, крізь себе: страждання людей, смерті, загибель хлопців... Для мене повним шоком було, коли почали надходити новини про загибель знайомих, друзів. До 24 лютого 2022  хлопці також гинули, але то були поодинокі трагедії. А зараз, на жаль, це вже стало такою статистикою… Дуже багато знайомих, друзів пішли воювати. Здавалося б, люди, які не мали жодного стосунку до військової служби... Я навіть ніколи б раніше не подумав, що ці люди колись можуть бути у формі та зі зброєю в руках. Але зараз вони воюють... Змінилася країна. В якому плані? Судячи з того кола людей, які мене оточують, дуже багато знайомих, друзів обирають мовою спілкування українську. Кажуть: «Ми не будемо розмовляти мовою агресора, і наші діти нею не говоритимуть». І це радує».

Історія з фронту, що найбільше вразила

«Мене пробрала одна історія, яку я, мабуть, не забуду до кінця своїх днів. Це історія про нашого воїна – десантника з 80-ї бригади Сергія Споденюка. У нього позивний «Фін», бо він працював у Фінляндії. Але після початку повномасштабної війни повернувся в Україну, пішов добровольцем воювати, записався в десантну бригаду. Під час боїв у Кліщіївці на одній із позицій, де він перебував ще з п'ятьма побратимами, ворог дуже потужно їх обстрілював. І так сталося, що всі хлопці зазнали серйозних поранень. Усіх його побратимів вдалося евакуювати, хоча на той момент це було вже дуже складно зробити. А «Фін» сказав, що у хлопців поранення серйозніші, ніж у нього, і їх треба витягувати першими. Тому всіх евакуювали, а він залишився один. Після того ворог дуже близько підійшов до цієї позиції, і забрати його вже не змогли. «Фін» залишився на позиції сам –  із посіченими ногами. Він сидів у норі й обороняв цей маленький клаптик землі площею в 10 квадратних метрів.

Головною його зброєю стала маленька рація. Коли він чув, що росіяни дуже близько підбиралися до нього, по рації викликав вогонь на себе. Тобто просив українських артилеристів не зважати на його життя, бити по тих координатах, де перебував він сам, щоб таким чином знищити й росіян. Щонайменше п'ять разів він ось так викликав артилерію на себе. Потім розказував мені: «Я тоді вже себе поховав. Вважав, що все одно загину, то хоч не просто так помру…» Його кілька разів намагалися витягти, організовували спеціальні операції з евакуації, під час яких також загинули люди... Це була така історія, як у фільмі «Врятувати рядового Раяна». Так «Фін» протримався два тижні. Йому хлопці з дрона скидали пляшки з водою, шоколадні батончики, батарейки для рації, щоб він якось міг там вижити. Одного дня його взводний, який підтримував із «Фіном» зв'язок по рації, сказав: «Ми не зможемо тебе витягти. Тільки ти сам зможеш виповзти.

І в певному місці тебе підберуть наші хлопці». І він поповз. Його супроводжував наш дрон. «Фін» мав переповзти мінне поле. І якимось дивом йому це вдалося. Я потім із ним спілкувався. Він не хотів давати інтерв'ю і говорити на цю тему. Та зрештою погодився –  лише тому, що хотів розказати про подвиг тих людей, які намагалися його врятувати і загинули. Він сказав: «Мені навіть поруч із ними не стояти». Хоча, як на мене, ця людина заслуговує на звання Героя України».

Головні правила воєнкора

«Головне правило воєнного кореспондента, про яке нам розповідали і в Інституті журналістики, і під час інструктажів у Міністерстві оборони –  жоден сюжет не вартує життя нікого зі знімальної групи. Тобто моє головне завдання як воєнкора – приїхати, зняти матеріал і видати його. Не загинути, а донести інформацію до глядачів. Тому друге правило –  не лізь туди, звідки потім не зможеш вибратися. Про це також нам постійно нагадують пресофіцери. Наприклад, одна історія, яка це правило підтверджує. Приїхали ми на передову, на одну з позицій у районі Оріхова – Василівки. А там кипить робота: хлопці корегують артилерію, дрони... До нас підходить взводний, бере планшет і показує: «У мене є дозвіл від комбата, щоб я вас доставив на одну з позицій.

Я вам дам одного бійця, який вас буде супроводжувати. Але дивіться: ось тут ця позиція, а ось тут – розрахунок росіян. Щоб ви розуміли, наші хлопці з цієї позиції ходять по воду і харчі тільки вночі. Бо вдарити по нас, по цілях, які засвітло пересуваються, для росіян було б радістю. Тому вирішуйте: ви підете на цю позицію?» Я не довго думав. Бо якщо ми підемо на цю позицію, росіяни відкриють вогонь і, боронь Боже, хтось загине чи зазнає поранення – навіть не я з оператором, а, наприклад, той боєць, який нас супроводжуватиме, пресофіцер. Звісно ж, я сказав, що ми не будемо ризикувати, знімемо їхню роботу тут. І непоганий, як на мене, вийшов матеріал про роботу бійців, що корегують артилерію нашими дронами».

Мрії після перемоги

«Коли закінчиться війна нашою перемогою, а я в це вірю, я мрію… вести кулінарне шоу. Щоб максимально забути про війну, десь сховати бронежилет, каску, підійти до плити і сказати глядачам: «Добрий день! Сьогодні ми з вами приготуємо український борщ». Я просто обожнюю готувати. Я дуже часто буваю у відрядженнях, а там доводиться готувати собі самому. І одноманітність втомлює.

Хочеться чогось такого, щоби відволіктися від усіх цих фронтових реалій. І ти починаєш думати: а що б сьогодні приготувати? Чого ми тільки не готували у відрядженнях: від борщу й холодцю до запеченої качки, фаршированої риби, різноманітних салатів…»